facebook

“Я потвора, мама тому і покинула мене в дитбудинку”: Півобличчя дівчини закривала величезна родима пляма

Олі часто сниться один й той самий сон. Якась незнайома повновида жінка блукає у тумані і, простягаючи до когось руки, благально промовляє: «Доню. Доню.» Потім видніється дитячий силует. Він віддаляється все далі і далі. Очі тієї жінки, ще мить тому наповнені надією, гаснуть. Вона в розпачі закриває обличчя й зникає у тумані. Оля впевнена, що то їй сниться рідна мама.

У дитбудинку першою бігла до кожної гості

Усе своє дитинство Оля провела між чужими людьми. Пам’ятає, як до інших малюків з дитбудинку приходили дяді і тьоті, провідували, несли гостинці. Їй так хотілося, аби й до неї хоч раз хтось навідався. Але не приходив ніхто. Маленькою вона не розуміла причини, й коли на порозі з’являлася нова гостя, першою бігла назустріч, простягала маленькі рученята й гукала «мама».

У відповідь бачила лише натягнуту посмішку. Потім вона довго в куточку плакала, бо та тьотя забирала додому іншу дівчинку чи хлопчика. А як пішла в клас третій, уже в інтернаті, зловила себе на думці: її ніхто не хоче вдочерити, бо вона потвopна.

Півобличчя дівчини закривала величезна фіолетова родима пляма. Це був єдиний спадок, що зостався дитині від батьків. З кожним роком Оля цю проблему сприймала все болючіше. Їй хотілося заховатися від усього світу, закритися в якійсь темній кімнаті, щоб ніхто не бачив цієї вади. Тому для себе ще в підліткові роки вирішила: закінчить навчання в інтернаті – піде в монастир. Але доля розпорядилася інакше.

Якось у неділю Оля відпросилася з подружкою Танею погуляти в парк. Вони довго бродили алеями, заздрісно позираючи на підлітків, які наввипередки бігли від каруселі до каруселі, аби зайняти кращі місця. Таку розкіш дівчата собі дозволити не могли, бо не мали навіть кілька копійок на порцію найдешевшого морозива. Трохи засмучені через це, вирішили піти в інший кінець парку на безкоштовні «човники».

Там було зовсім порожньо, і Оля з Танею собі зайняли по окремій гойдалці. Вони з півгодини змагалися «хто вище». Здавалося, злітали над верхівками дерев. І коли вже майже черкали зверху перекладину, вирішили припинити змагання, аби не сталося біди.

Названа мати знайшлася у парку

Похитуючись (ноги зовсім не хотіли тримати), вони попрямували до найближчої лавочки, аби присісти й відпочити. Сміялися над собою, що «вп’яніли» від свіжого повітря. Поряд сиділа жіночка років сорока. Вона була чимось дуже засмучена. Оля, помітивши в очах незнайомки сльози, перепросила:

– Вибачте, якщо ми вам заважаємо. Певно, у вас щось важке сталося, а ми тут зі своїм реготом. Якщо хочете, пересядемо деінде.

– Ні-ні, дівчатка, смійтеся на здоров’я. Які щасливі ваші батьки, що мають таких веселих донечок.

– Немає в нас батьків, – в один голос випалили Оля й Таня. – Ми дітдомівки.

– Господи, я все життя молю Бога, аби послав мені дитинку, а хтось так безсердечно відмовився від таких красунь, – вихопилося у жінки.

– Жартуєте? Яка я красуня? Я потвopа – Оля розридалася й, не сказавши більше ні слова, пішла у бік до центральної алеї парку на вихід.

За нею попленталася й Таня. Дівчина не знала, як втішити подругу, бо розуміла: нема слів, які б могли розрадити в такі моменти Олю, їй треба було просто дати час, аби сама втихомирила гнітючі думки.

Вечеряли в інтернаті мовчки. Але коли полягали спати, Оля сама завела мову:

– Яка вона гарна, та тьотя з парку, така добра, від неї відчувається тепло. І чому так буває: хтось хоче й не має діток, а наші мами від нас відреклися, покинули.

– Ніхто не дасть на це відповіді, не заморочуйся. Давай спати, бо ж завтра понеділок – важкий день.

Та ранок розпочався із несподіванки: щойно пролунав «підйом», у їхню кімнату зайшла завучка.

– Ну що, Оль, вмивайся, чепурися, й чекаю на тебе у своєму кабінеті. За уроки не переживай – сьогодні в тебе вихідний.

Дівчина прокручувала в голові останній тиждень й не знаходила причини, з якої її б могли викликати «на килимок». Переживала. Але коли прочинила двері й побачила в кабінеті незнайомку з парку – завмepла. Серце співало: мама-мама-мама.

– Як ви, ти мене знайшла? – тільки й запитала.

Й почула у відповідь: «Така особлива дівчинка на світі одна».

Наpoдила шістьох дітей

Й справді, жінка невдовзі оформила усі документи й забрала Олю до себе.

– Мамо, ти моє все, – Оля інакше Віру Павлівну не називала.

Вона, як маленьке кошеня, горнулася до названої неньки і в радісні миті, і у важкі часи. Ділилася переживаннями, що в новій школі має прізвисько «стpaшко», і просила гроші на гостинці для кривдників. Мама постійно її втішала:

– Ні вафельками, ні цукерками не заробиш до себе гарного ставлення. Тільки добрим серцем. Потерпи трішки – і вони розгледять в тобі прекрасну дyшу, всі образи минуться.
Й справді, уже до кінця навчального року в Олі стало багато друзів, а до випускного навіть з’явився кавалер!

Названа мама таки вимолила щастя для своєї дитини. З Сашком Оля разом вже двадцять років. За стільки літ чоловік ні разу кривого слова у бік дружини не сказав, не те, щоб руку підняв. У них велика сім’я – аж шестеро синів та дочок! Ось-ось наpoдиться перше внучатко.

– Життя – це казка. Вірте в неймовірне – і все збудеться, – Оля щоразу повторює ці слова як перший тост на кожному святі.

І відразу згадує добрим словом названу маму. Віри Павлівни вже давно на світі нема, але її портрет до сьогодні висить на центральному місці у вітальні. Це, як і щоденна молитва, – найменша подяка жінці за ту казку, в яку перетворила життя нещасної сироти.

А десь на іншому кінці країни щоночі у стражданнях засинає змордована хворобами та душевними муками рідна Олина мама. Вона кається за свій тяжкий гріх. Дитя часто приходить їй у нічних видіннях. Кличе доньку, але та відвертається і йде… до іншої жінки.

Автор – Наталія КРАВЧУК, м. Львів

За матеріалами видання “Вісник“

Джерело.

510

Реклама:


Related Post