facebook

“На 6-му році життя у б*делі я змирилась із долею”, – сповідь жінки у шрамах

Поговорити з людиною, яка пережила “це” рабство, – нелегка справа з двох причин.

По-перше, щасливців, яким вдалося вирватися на волю, дуже мало та й на контакт вони йдуть вкрай неохоче. Зателефонувавши у десяток реабілітаційних центрів, кореспондентові ЗІКу все ж вдалося вмовити на розмову одну із жертв цього рабства.

Перед тим мені у Центрі, назву якого я пообіцяла не називати, розповіли, що дівчина проходила реабілітацію рік тому. Тричі працівники Центру рятували її від спроби самогубства та передсмертних станів, викликаних алкоголем та наркотиками. «Ми знайшли її непритомну на вулиці, – розповіла соцпрацівник Галя. – Руки усі були в синцях, поряд порожні пляшки з-під алкоголю та використані шприци. Три місяці дівчина вперто намагалася заподіяти собі смерть, істерично повторюючи: «Я не можу після цього жити!». Лише через півроку вона розповіла свою жахливу історію нашому психологу»…

«Що, на шрам задивилася? – першою промовила жінка. – Це ще «квіточки», не бачила ти моєї спини та ніг, порубцюваних батогами. Я погодилася на зустріч, лише щоб вберегти таких самих дуреп, якою колись була і я. Усі думають, що за кордоном нас усі чекають із розкритими обіймами. Ага! Чекають! А потім закривають у підвалах і тільки випускають відробити гроші, які ти наче комусь заборгувала».

Дівчина захлиналася від емоцій, вона то нервово била пальцями по столі, то закурювала чергову сигарету, то пила міцну каву. На запитання, як же її звати, відповіла: «А називай мене, як завгодно: Марія, Наталя, Ірина, Оля, Світлана. Я не одна, я краплинка у морі тих сліз, які виплакали українські дівчата там». Врешті-решт дівчина сказала звертатися до неї на ім’я Марія. До речі, при розмові вона часто цитувала найбільш відомі уривки з Біблії. Це пояснюється просто: тепер дівчина працює у тій же християнсько-громадській організації, яка колись підібрала її на вулиці.
«З чого усе почалось? У сімнадцять років я закінчила одну з львівських шкіл і намагалась вступити до омріяного вишу. Батьки мені нічим не допомагали, хоч і не були бідними людьми. У нас в сім’ї панував принцип: «кожен сам за себе». Я була дуже пізньою дитиною, брат уже одружився, коли батьки дізнались про небажану другу дитину. Не раз, як підросла, доводилось чути, як батьки «радісно» говорили про мою особу: «Нам до пенсії ще пару років, а тут вона на голову взялася!».

Уявляєш, я була для рідних батьків нещастям?! – емоційно розповідала Марія, докурюючи другу сигарету. – Отож, я закінчила школу. Звичайно. не на самі п’ятірки, але мала усі шанси вступити до університету. Я хотіла бути вчителем української мови та літератури, адже ще зі школи мала до цього хист. Але не вступила. Вступили діти, чиї батьки їм допомогли у цьому. Вдома батьки почали мене сповідати, мовляв, я така бездара, ніде не вступила і тепер буду далі сидіти їм на спині. На що я дуже образилася і тріснувши дверима пішла з дому. Найперше, на що у мене вистачило фантазії, це було піти у якийсь бар і напитись. Згодом пішла на дискотеку…».
Саме ця дискотека стала для Марії фатальною. До неї підійшов чоловік тридцяти років – гарно одягнений, від якого пахло дорогим одеколоном. Незнайомець поцікавився, чому вона така сумна. Чоловік був дуже галантний та уважний, не дозволяв собі нічого зайвого. Він видався дівчині втіленням найбільшого добра у світі, адже так з нею ще не говорили, а головне, запропонував такий простий вихід зі скрутного становища.

«Він сказав мені, от попрацюєш менше як півроку за кордоном, тай заробиш собі на найкращий університет, на нові модні шмотки та ще й на квартиру – подалі від своїх предків. Та й що то за робота? Склянки мити у дорогому ресторані. А ти знаєш, скільки в тебе буде вільного часу на екскурсії, музеї, театри… Треба лише зробити перший крок. А гроші я тобі сам позичу, бо знаю, що ти їх зможеш віддати за декілька тижнів», – розповідала далі Марія із сумною усмішкою на обличчі. – «Ці вербувальники прекрасні психологи. Він запропонував мені саме те, про що я так довго мріяла і що здавалося мені таким далеким та нездійсненним. А тут цей чоловік просто підніс мені мою мрію на тарілочці, ще й так гарно описав усе до деталей…».
Далі був скандал із батьками, які дорікали дівчині: «Що, п*титуткою за кордон зібралася?», Тоді дівчина гордо відповіла, що працюватиме у дорогому барі у центрі Стамбула. Славік, так звали вербувальника, попередив, що не потрібно брати багато речей, лише найнеобхідніше. Мовляв, у Стамбулі вона зможе купити собі значно кращі та якісніші речі. Марія сліпо вірила кожному слову, зовсім не вловлюючи гіркої іронії: на новій роботі одяг їй справді не буде потрібний. Свою валізку вона востаннє бачила в українському аеропорті, коли сідала на літак. Тоді ж у неї Славік забрав і паспорт, начебто для оформлення якихось документів.

«Невже за весь цей час у вас не виникло жодного сумніву щодо цього незнайомця і його пропозицій?»– не вірилось мені. «А які у мене мали бути сумніви? Я тільки закінчила школу, навіть не була повнолітньою, ніякої підтримки від батьків, залишитися ніхто не вмовляв. Перші підозри закрались, коли я вже була в літаку і летіла не разом із Славіком у першому класі, а в останньому, де крім мене було ще декілька дівчат, – Віка, Юля і Таня. Пам’ятаю їх, ніби як учора бачила. Що з ними сталося, не знаю, – Марія затнулась і по кількасекундній паузі продовжила. – Ми почали знайомитись. Виявилося, що всі знаємо Славіка і всі їдемо працювати посудомийницями у ресторані, що у самому центрі Стамбула. Я почала панікувати. Найстарша серед нас Таня обрізала: «Не вдавай із себе дурочку, ніби ти не знала, які тарілки будеш мити». Пам’ятаю досі, як холодний піт обпік мене після почутого», – пригадала Марія.
З’явився Славік. Він ще раз показав дівчатам зображення ресторану, розповів, як добре і комфортно їм працюватиметься у цьому райському місці, а потім у аеропорті передав «товар» «своєму другові дитинства, який їх і пальчиком не зачепить» Мурату. Славіка дівчата більше не бачили.

Читайте також:  Сповідь одного священика: я расист

«Ні, спершу нас справді поставили мити тарілки у якомусь кабаку, якому до ресторану було дуже далеко, а до центру Стамбула – ще далі.. Хоча хто його знає, точного місця розміщення цього закладу я й досі не знаю, та, дай Боже, щоб уже ніколи і не дізналась… Нас розкинули по різних барах, тож ми більше ніколи не бачились. Як і слід, перед початком роботи у закладі харчування у мене взяли усі можливі аналізи крові та інших органів. Я ще тоді, наївна, подумала, як тут за нас дбають. Вже потім зрозуміла, що дбали зовсім не про нас. Одного вечора, коли саме добігав кінця мій термін стажування на цій роботі, господар бару не дорахувався у своїй касі кругленької суми. Усі підозри впали на мене, навіть знайшовся свідок. Мене поставили перед фактом або відробляй, або депортація. Відробити у цьому ж барі мені не дозволили, бо «не хотіли більше тримати злодюжку». Я мала віддати борг через день, інакше – депортація».
А далі до дівчини підійшов ще один «добродій», на кшталт Славіка, і запропонував залагодити її проблему – за одну ніч з ним. Неймовірно, але дівчина погодилася. Вона втішала себе думками, що це буде один єдиний раз, далі віддасть борг, а потім знайде пристойну роботу. Але насправді у неї не було вибору. Того ж вечора її зґ*тували одразу троє чоловіків, після чого сказали свій вердикт: «Годиться». Марію закрили у кімнаті, де були туалет та ванна. Двері відмикали лише для того, щоб запустити наступного клієнта. Їсти спершу не давали, казали, хай вгамує свій «хохляцький» дух. (Ти диви, і турки такі слова знають!)

«Нас били, не давали їсти, ґв*тували, а потім знову били. Тим, хто намагався оборонятися, кололи наркотики…” – розповідає Марія. – «За день у мою кімнату запускали до двадцяти клієнтів. В низу

живота страшенно нило та боліло. Щоб полегшити біль, ми просили клієнта замовити випивку. Та від алкоголю не ставало легше. Біль тілесний доповнював біль душі, було гидко лише від однієї думки про все те», – тихо говорила Марія, опустивши очі та заломлюючи довгі худорляві пальці. Потім вона подивилась на годинник і сказала: «Усе, я тобі й так багато розповіла. Тобі на статтю вистачить, а мені на все життя тих спогадів забагато».

Жінка почала нервово складати речі у торбинку та замотуватися у чорну шовкову хустку. «Мені зараз 25. З 17 років я працювала п*титуткою у борделях Стамбула. Приблизно раз на півроку работоргівці змінювали свої точки, проте, як не дивно, клієнтура практично не змінювалася. Десь на шостому році життя у борделі я нарешті змирилась зі своєю долею, яка била мене ще з дитинства. Але у 2006-му на бордель було здійснено поліцейський рейд і мене депортували в Україну. Як жити далі, я не знала, хоча нас і спровадили у якийсь реабілітаційний центр, з якого я втекла наступного дня. Повертатись до батьків не було сенсу – вони відреклись від мене, ще задовго, як я стала п*титуткою за кордоном. Отож, я почала пити, до алкоголю тіло звикло ще там, в неволі. Коли гроші, які мені дали у соціальному центрі реабілітації, закінчились, я почала заробляти на життя звичним для себе шляхом, але тут, в Україні. До речі, в самій Україні також торгують людьми, але це інше. Потім мене підібрали люди з благодійної організації. Я у них пробула більше як рік і нарешті подумала, що моє життя налагодилось. Але ні, неприємності тільки починаються», – криком випалила жінка і вилетіла з кав’ярні.
Більше мені ніколи не довелося зустріти цю молоду худорляву жінку. Проте ані її поведінка, ані останні слова мені були не зрозумілі, отож я зателефонувала ще раз у реабілітаційний центр. Там мені все пояснили: «У Марії СНІД».

«Там щастя ніхто точно не знайде», – запевняють в один голос і жертви, і їх захисники. Але якщо ви все ж таки вирішили ризикнути, то пам’ятайте. Варто дізнатися більше про країну, в яку ви поїдете, тамтешні проблеми та особливості – ментальні, культурні, економічні, аби позбутися хибних уявлень, зокрема, про легкі гроші за кордоном. «Потрібно зробити кілька копій паспорта, що може стати вашим найпевнішим порятунком з рабства. Ніколи, нікому й за жодних обставин не віддавайте свої ідентифікаційні документи, тільки офіційним службовцям, – радять у Міжнародній організації з міграції. Завжди сплачуйте за свій закордонний паспорт, візи та проїзні документи самі, а потім самі ж і отримуйте їх. Нікому не передоручайте цього. Це врятує від боргової кабали та не дозволить злочинцям використати ваші документи для вчинення інших злочинів».

У світі торгівля «живим» товаром займає третє місце після торгівлі зброєю і наркотиками і приносить прибуток у 12 мільярдів доларів на рік. Український внесок у цей обіг – майже півтора мільйона потерпілих за усі роки незалежності. За статистикою, потенційними емігрантами з України є 76% молодих людей, які не бачать у рідній країні свого майбутнього.

Джерело.

293

Реклама:


Related Post