facebook

Люди, мaтері, тaтусі, не пoвторюйте мoїх пoмилок. Тепер плачу над життям, яке так і не прожила

Юля, м. Львів. lives Вікно кімнати моєї дочки виходить на шкільне подвір’я. Тепер я дуже часто зранку стою біля нього — дивишся, як біжать на уроки першокласники, як уже з дзвінком через три сходинки стрибають по сходах майбутні випускники. Колись я купила саме цю квартиру з єдиною метою — аби доньці було до школи два кроки. Щоб я не хвилювалася, як вона дійшла, чи не збuла її машина. І щоб не треба було забирати її після уроків — бо я ніяк не могла знайти на це часу у щільному робочому графіку.

Вона мала свій ключ, просто перебігала подвір’я — і вже вдома. А я могла й опівночі прийти, щоб удосвіта знову бігти на роботу. Бувало, ми раз на добу бачилися. Спілкувалися записками, телефоном, через е-мейл та в соцмережах. “Борщ у холодильнику”. “На шосту записала тебе до стоматолога”. “Мам, треба 50 грн. на подарунок вчительці”, “Купи молока”. Нині я щодня заходжу до її кімнати. Годинами сиджу на ліжку, перебираю її речі, книжки, фотографії.

Тримаю в руках камінчик, обклеєний розмальованими фарбою макаронами-зірочками. І плачу. Ні, не подумайте нічого такого. Моя донька жива, здорова, красива, успішна. У неї все складається чудово. От тільки влітку вона зібрала свої речі і поїхала від мене. Не втекла, і я її не виганяла. Ні, вона вступила до університету в Англії. Саме на її навчання я роками збирала гроші. Саме я надихала її йти до цієї мети. Оплачувала репетиторів, купувала путівки в мовні табори за кордоном. І от вона там. У тому житті, яке я для неї вимріяла. А я тут. Плачу над життям, яке так і не прожила.

Завтра, доню, завтра. Із чоловіком ми не жили щасливо і розійшлися, коли нашій донечці ще й року не виповнилося. Матеріально він нам ніколи не допомагав, а бачилися ми тільки тоді, коли треба було підписати черговий дозвіл для дитини на перетин кордону. Та я ніколи на нього не нарікала. Бо завжди сама вміла заробити гроші. І вважала, що любові до дитини в мене на двох вистачить. Та й на більше! Любити Діаночку завжди було дуже легко. Гарна. Розумна — випереджала у розвитку ровесників, усі навколо захоплювалися тим, як вона говорить, малює, читає, пише, підбирає одяг, формулює думки.

Швидко стала самостійною — я з легким серцем залишала на неї дім. “Зручна”, чемна дитина. Про таких кажуть — дається любити. Та що я їй давала взамін? Нині в мене перед очима що раз спливають миті з її дитинства. Я заходжу у квартиру, трирічна Діаночка біжить до мене — похвалитися малюнком. А я не бачу кольорів і ліній, така втомлена. Бурмочу автоматично слова похвали, гладжу по голівці. Діаночка тягне олівця — помалюймо разом! А я вже зачиняю двері ванної. Діаночці — п’ять. Вчора я купила їй новенький велосипед, вона просить мене піти з нею погуляти біля дому. Але я не можу — на завтра треба терміново підготувати документи. І мені ще ніч сидіти за комп’ютером. “Завтра”, — обіцяю я. Але завтра виникає нова нагальна потреба.

І от уже сонячне літо змінюється холодними дощами осені. Ніхто вже не їздить на велосипедах. За кілька тижнів — святого Миколая. Ми вибралися до магазину за покупками, за теплим одягом, взуттям і подарунками. Діаночка знімає з полички велику коробку із серії “Зроби сам”. Там — вітражні диво-квіти. “Будемо такі разом робити?” — зазирає в очі донечка. Я теж радісно передчуваю вечір у затишному світлі лампи, за цікавим заняттям разом із дитиною. Цей набір я знайшла вчора, розбираючи старі речі в комірці. Так і не викроїла вечора на ті квіти. І на пазли із замком, які ми мали скласти разом. І на сумочку-сову, яку я взялася шити ці, та так і не завершила.

“Мамо, почитай”, — тягнула Діаночка до мене розкішні книжки з прегарними малюнками, якими я заставила всі полички в її кімнаті. А я лежала на ліжку з черговим нападом мігрені. І доня вже в чотири рочки сиділа над книжкою, водячи пальчиком по буквах і по складах вичитуючи собі історію мандрівного кролика чи пса, який умів усміхатися. Яка чемна дитина! Сидить тихенько, не турбує маму. Знімаю з полички книжку про кролика. А в ній — засушений золотий кленовий листок. На ньому — кумедна червона пляма, у якій можна вгадати обриси мордочки і довгих кролячих вух. І я знову не можу стримати сліз. То реліквія — свідчення того поодинокого щасливого дня у нашій з Діаночкою історії, коли ми гуляли разом у парку, раділи осені, годували лебедів у ставку.

Не буду відсувати шухлядку. Знаю, що там лежить клаптик червоної тканини. Це шматок Діаниної курточки, який відірвався того дня, коли ми разом пішли возитися на санчатах. Я пам’ятаю, як було весело з усіма малюками з’їжджати з гірки. Ми тоді були такі щасливі! От тільки у моїй пам’яті — лише один такий зимовий день. Я розбираю старі речі й натрапляю на Діанині ролики. Не я допомагала їй навчитись їздити на них — мабуть, подруги тягали новачка на своїх плечах, поки не опанувала навички триматися на коліщатах. А от ковзани. Я купила їх — та, здається, лише раз відвезла доньку на ковзанку. Ракетки для бадмінтону. Ні, ми з нею так і не вийшли разом у двір.

Чорні діри в календарі. Я ніколи не стояла отут біля вікна в її кімнаті, щоб бачити, як вона біжить через сходинку до дверей школи. Не відчиняла їй дверей, коли вона поверталась. Усе робота, робота, робота. Аби були гроші—Діаночці на здорову їжу, на гарний одяг, на ролики й велосипеди, книжки й комп’ютери… Аби серед ровесників вона не почувалася обділеною. Аби могла вчитися, розвиватися, розважатися, рости. Аби могла ступити на крок далі, на щабель вище, ніж я.

Читайте також:  Машина просто в брухт… Моторошна ДТП у Тернополі. Містичні обставини шокували всіх

Я так хотіла їй гарного, щасливого, безтурботного життя! І готова була задля цього працювати день і ніч. Забувати про свої потреби, принижуватись, ховати свою думку якнайглибше. Здавалося, знаю, заради чого все. Та чи знала? Чи не помилилася?

Діані — 13. Вона вперше закохалася. Невзаємно. Сидить плаче, стискає у кулачку поділ мого піджака. У мене cepце стискається — і від болю за неї, і від обурення. Як же цей дурень може не бачити, яка вона особлива? Як може не розуміти, що вона — найкраща у світі? Мені треба її обійняти, розрадити, заспокоїти. Треба побути з нею, втирати сльози і тішитися щастям, що вона мені довіряє, що зі своєю бідою прийшла до мене — а не до якихось подруг. Та у мене дзвонить мобільний. Термінова справа—вантаж застряг на митниці! Цілу фуру не пропускають, а там же продукти, що за день-два зіпсуються! Не можна відкладати, треба негайно на машину—і вирішувати питання. Вибач, доню. Завтра поговоримо. Але те завтра так ніколи й не настало.

Настало зовсім інше. У якому є маса роботи, термінові вантажі, продукти, що псуються. Є всі турботи — та вже нема маленької теплої долоньки, що гладить твої щоки. Нема довірливих очей, які з любов’ю стежать за тобою, поки ти співаєш колискову, читаєш книжку, вимальовуєш варенням на млинці кумедну мордочку. Нема захоплення, з яким донька спостерігає за твоїми піруетами на велосипеді. Нема щирих розмов увечері. Нема — обмаль навіть спогадів, які могли б зігріти душу! Кожен день у минулому для мене наче чорна діра. Уявіть всі можливості для щастя, якими я не скористалася.

Материнство, як paбство. Скажете, я драматизую. Скажете — повернеться донька з навчання в Англії і народить тобі онуків. Будеш із ними малювати, ліпити, дивитися мультики і читати книжки. Ні. Не буду. Бо Діана вже давно, ще у 14 років, вирішила для себе: заміж не вийде і дітей не народжуватиме. А вона така ж, як я. Як вирішила — так і буде. Вона хоче розвиватися як особистість, хоче побачити світ, хоче будувати кар’єру. Хлопці? Та хіба хтось із них вартий більшого, аніж два тижні стосунків? Нещасна ж закоханість тільки псує настрій і колір обличчя. Про дітей взагалі мови нема.

Я нині гризуся: якось не звертала уваги на Діанині заяви. Хоча й читала її записи в соцмережах. Про те, що з народженням дитини життя закінчується. Що ти потрапляєш у paбство і вже невільний розпоряджатися своєю долею. Не можеш робити те, що тобі захочеться, — мусиш тільки дбати про свого “вuплодка”.

Я списувала це на підлітковий максималізм і категоричність. Думала, це такий спосіб епатажу, привернення уваги, здобуття авторитету серед ровесників. Але, здається, вона й справді так думає. І, здається, у цьому винна я. Та чому — здається? Так і є — саме я, саме мій приклад змусив її так думати. Діана завжди була спостережливою і розумною. І просто зробила висновки з того, що бачила.

А що вона бачила? Вічно заклопотану матір, якій не лишалося часу ні на спілкування з дитиною, ні на будь-які справи “для себе” — манікюр там, каву з подругами чи побачення із чоловіком. Вона бачила тільки біль, піт, сльози, тільки ті зусилля, яких я докладала, щоб заробити. І зробила висновок, що для мене життя закінчилося з її народженням. Що тієї миті я просто перетворилася на робота. Я — робот для здобуття засобів до її існування.

Тепер я розумію. Я не навчила її любити. Співчувати. Не дала їй зрозуміти, яке це щастя — бути матір’ю. Тішитися кожним днем, який ділиш зі своєю дитиною. Я обділяла себе цим щастям, але ще гірше — обділила доньку. Бо не дала їй зрозуміти, що таке щастя — є. Мені було достатньо малого, їй же хотілося подарувати весь світ, прихилити небо!

Мабуть, Діанка не знає, що вона завжди була моїми крилами. Тільки любов до неї змушувала мене працювати до півночі й зриватися на світанку, щоб знову тягти остогидлу лямку. Нині вона — в Англії. Зібраних грошей вистачить і на роки навчання, і на безбідний побут. А далі вона робитиме кар’єру. Мабуть, там. Мабуть, уже не повернеться до мене.

Діанка поїхала. Формально ніби нічого й не змінилося—ми далі спілкуємося через соцмережі та скайп. Та я почуваюся так, наче з мене вийняли душу. Обрізали крила. Забрали сенс життя. Без Діани я спорожніла, як і наша квартира. Щоранку її тишу розтинає, наче ножем, пронизливий шкільний дзвінок. Але нікому не треба йти до школи. І мені не хочеться вставати, вмиватися, їсти, іти на роботу. Все втратило сенс. Робот виконав свою місію — і тепер йому хочеться тільки вимкнутися. Натисніть нарешті на кнопку!

Скажете, я ще не стара жінка. Так, якщо вірити Держкомстату, середньостатистично у мене ще півжиття попереду. Але я точно знаю — другого шансу знову стати матір’ю в мене не буде. І мені не хочеться виходити з доччиної кімнати. Я чіпляюся за її речі та фотографії— наче пoтoпаючий за останню соломинку. І поволі тону в цілковитій безнадії.

Люди — матері, татусі! Не повторюйте моїх помилок! Якщо ваша донечка чи синок у цей час стоїть поруч і заважає вам читати цю статтю — відкиньте її. Ідіть ділити щастя і любов зі своєю малечею. Бо потім настане завтра. День, у якому ні такої нагоди, ні потреби не буде.

Джерело.

2 002

Реклама:


Related Post