facebook

Історія закарпатського будівельника в Росії

Василь Пилип до війни з Росією завжди ставився з насмішкою, вважав, що життя, як колода карт, якою грають виключно політики, тож аби не потрапити під мобілізацію 30-річний чоловік звільнився з роботи і подався на заробітки… в Підмосков’я.Пише zakarpatpost.net

З просторої хати – до сарая без вікон

У Хусті Василь працював торговим агентом на одній з приватних фірм. Здається, мав усе – нормальну роботу, родину, сина… Та коли почали роздавати повістки, злякався, що його заберуть у АТО. Тож негайно звільнився з роботи і заявив дружині, що помирати він не хоче, тому їде… в Росію. Куди власне – поки що він і сам не знав. Звичайно, рідні були не в захваті від нової ідеї чоловіка, але Василь переконливо запевняв, що у сусідній державі можна добре заробити, так, зокрема, запевняли його знайомі, які там трудяться далеко не перший рік.

-Я купив кілька газет із оголошеннями, передивився, однак, на жаль, жодне із них мене не зацікавило… А шкода, бо на одній із електроопор… прямо посеред вулиці… я надибав на пропозицію, за яку і вчепився, як потопаючий за соломинку, бо роботодавець обіцяв до трьох тисяч доларів на місяць. Йшлося про внутрішні оздоблювальні роботи у котеджах. Я мав технічну освіту плиточника, тож мені здалося, що це – мій шанс. Уже малював в уяві плани, як повезу рідних кудись на відпочинок, як куплю нову автівку, а дружині – перстень із діамантом, – ділиться згадками Василь Пилип.

Та не так сталося, як гадалося. Після того, як посередник укомплектував бригаду, автобус із заробітчанами вирушив не до Підмосков’я, а в далеку російську глибинку – Удмуртію.

-Зі мною були переважно хлопці із Тячівщини. Всі молоді і статні. Утім, коли ми прибули до пункту призначення і почали задавати питання, чому нас завезли так далеко, до нас підійшли озброєні охоронці і почали нецензурно кричати, що це, мовляв, не наша хохляцька справа і силою відібрали всі документи. Замість котеджів ми потрапили в сараї – брудні, смердючі, з дірявим покриттям та без вікон, – із сумом розповідає чоловік.

Не подобається працювати – можна й відпочити… за ґратами

Умови проживання у «будиночках» були жахливими, вірніше, їх не було зовсім. Від 6 ранку до 20 вечора з півгодинною перервою на обід потрібно було трудитись на будівництві сім днів на тиждень.

-Увечері нам давали п’ять літрів води і один тазик, аби вмитися… на всіх… А нас там жило 18 осіб. Кормили переважно кашами з хлібом та квашеною капустою, квасолею і динями. Пити давали чай, воду і… горілку. Про каву і м’ясо ми навіть не мріяли. Про масло, сир і ковбасу зовсім забули. Із вільних українців нас перетворили на російських рабів, – каже Василь.

Читайте також:  Коли на Тернопільщині почнуть призначати субсидії на iндивiдуальне опалення?

Втекти і повернутися додому бранці не могли, оскільки в них не було паспортів. При цьому «наглядач» весь час погрожував, що викличе поліцію і тих, хто не хоче трудитися, відправлять на відпочинок… у тюремну камеру.

-Самого господаря ми жодного разу не бачили. Справу мали тільки з персоналом. Із нами поводилися гірше, ніж із тваринами. Цей період у моєму житті був найстрашнішим. Телефони від нас також відібрали. Додому телефонувати ми могли лише в присутності охоронців, говорити мали тільки те, що нам скажуть. Коли закінчився місяць і ми почали просити зарплатню, над нами тільки посміялися, зауваживши, що ми не відпрацювали ще й харчі та транспортні витрати за те, що нас сюди привезли. Нерідко нам діставалося й фізично. За будь-яку не так сказану фразу могли вдарити, копнути, штовхнути, – наголошує хустянин.
Вирватися з неволі вдалося майже після двох місяців нелегальної праці. Чоловіки, згуртувавшись, напали на охоронця і відібрали від нього пістолет. Він і виказав, де знаходяться документи, дав ключі від сейфу, який був зовсім поруч… у будівлі навпроти халупи для робітників.

-До кордону наша бригада добиралася переважно або пішки, або автостопом. На щастя, було літо і ми могли знайти собі хоч якусь їжу у людських городах і ночувати просто неба. До речі, у Росії діє такий закон, що рухатися трасою пішки не можна, бо можуть забрати до СІЗО. Тому наш шлях від Іжевська до Чернігівщини зайняв аж 16 діб. На території України було простіше. Хоч ми не мали й копійки в кишенях, та одразу знайшлися добрі люди (при чому абсолютно випадкові перехожі), які нас нагодували, допомогли зателефонувати друзям. Свої ж мобільні ми залишили у Росії, бо втікали похапцем і про речі навіть не думали. Тому незабаром за нами приїхали товариші і через три дні я був уже вдома, – стверджує Василь Пилип.

Наразі закарпатець категорично не хоче чути про заробітки. Навіть надійні джерела його не приваблюють. Вдома він знайшов нову роботу і як волонтер разом з товаришами «по нещастю» із Тячівщини допомагає бійцям, які захищають територіальну цілісність України у Донецькій та Луганській областях.

Джерело.

432

Реклама:


Related Post